|
Олексій був молодшим
із двох синів Теклі Іванівни та Миколи Петровича. Вчився в початковій школі
спочатку в рідному селі, згодом – у Кутянці. Хлопець ріс працьовитим,
допитливим і веселим, не цурався сільської роботи, допомагав батькам по
господарству, любив рибалити. Веселого і щирого юнака любили і поважали в
селі.
Любов до землі і всього
прекрасного на ній, любов до батьківської хліборобської праці, до їхніх
натруджених рук привела Олексія в Острозьке професійно-технічне училище №28
(нині “Острозьке вище професійне училище”). Своє 18-річчя Олексій
зустрів в училищі і не знав, що доля відміряє так мало літ у майбутньому.
13 квітня 1985 року Олексія
Андреєва призвали в армію. За 7 місяців “учебки” в Ташкенті юнак став
зразковим десантником, із задоволенням писав батькам про відмінно виконаний
800-метровий стрибок з парашутом і про своїх друзів,
котрих по черзі відправляли в Афганістан. І ось він, український хлопець,
попрощавшись з лісами і луками рідної України, потрапив у незнайому, залиту
гарячим сонцем, жовтими пісками країну. Прослужив Олексій в Афганістані лише
2 місяці.
Січень 1986 року для нього видався гарячим. Снилися, мабуть,
засніжені поля і ліс біля рідної Ілляшівки, тато, що робить стежку до хліва
у снігових заметах, мама у білосніжній хустині доїть корову… Писав додому
листи і дуже просив, щоб мама не плакала, бо знав, що кожен бій може стати
останнім. Минуло Різдво. Моджахеди не зважали на християнські свята, навпаки,
намагалися в такий час більше нашкодити. Цей бій мало чим відрізнявся від
інших. Завдання виконували не вперше і кожен знав своє місце. Та ніхто не
сподівався, що саме цей бій 19 січня 1986 року для багатьох з них стане
останнім. Не знав про це і Олексій, хоча в останньому листі чомусь дуже
просив маму не плакати… Ракета влучила в їхній літак, він спалахнув мов
смолоскип.
Олексій Миколайович Андрєєв нагороджений орденом Червоної Зірки
(посмертно).
На краю села кладовище. Із
далеку видно армійську червону зірку. А навкруги поле, де колосяться жита і
співають безкінечно і сумно колискову для свого сина.
Заступник директора з
виховної роботи
Г.П. Пізнюр |
